Ошибки и осложнения при лечении больных с повреждениями заднего отдела стопы

Abstract

Ризик виникнення ускладнень при лікуванні ушкоджень заднього відділу стопи залишається досить високим, тому породжує масу суперечностей і, як наслідок, наукових досліджень і розробок, спрямованих на попередження помилок і розвиток ускладнень. Мета – вивчити структуру помилок та ускладнень, що виникли при лікуванні хворих з ушкодженнями заднього відділу стопи, а також намітити шляхи їх усунення. Проведено ретроспективний аналіз 167 пацієнтів з ушкодженнями кісток заднього відділу стопи. Виявлено всі ускладнення, які виникли в процесі лікування переломів п'яткової кістки у 124 чоловіків і 29 жінок (середній вік – 41,2±11,7 років), серед переломів таранної кістки – у 11 чоловіків і 3 жінок (середній вік – 39,7±24,2 років). У всіх постраждалих консервативне лікування застосовувалося в 107 (57,23 %) випадках (гіпсова пов'язка без репозиції – 36, ручна репозиція – 71), оперативне лікування в 80 (42,77 %) – занурюваний остеосинтез (18), черезкістковий (22) і комбінований (31). Аналіз несприятливих результатів показав, що абсолютна більшість ускладнень виникли на різних етапах надання медичної допомоги в результаті лікарських помилок лікувально-організаційного (8,6 %), діагностичного (15,4 %), тактичного (49,25 %) і технічного (26,75 %) характеру. Помилки, виявлені в процесі лікування пошкоджень ЗОС, призвели до розвитку ранніх (34,73 %) і пізніх (65,27 %) ускладнень, які в 73,4 % випадках відзначені при консервативному лікуванні, при оперативному – в 26,6 %. Найбільш важливим фактором у лікуванні даної категорії хворих є кваліфікація лікаря, яка включає в себе досвід, прийняття ним раціонального рішення в кожному конкретному випадку і передбачення розвитку можливих ускладнень.

Damage to the posterior part of the foot, including talus and calcaneus is about 2 % in the structure of fractures of skeleton bones. The risk of complications in their treatment remains high enough, therefore, generates a lot of contradictions and, as a consequence, research and development, aimed at preventing errors and the development of complications. The purpose of the study was to investigate the structure of errors and complications in the treatment of patients with posterior foot injuries, as well as to identify ways to eliminate them. Material and methods. A retrospective analysis of 167 patients with posterior foot bone injuries was performed. All complications that arose during the treatment and after it affected the outcomes of up to 10 years from the date of injury were identified. The results of treatment of calcaneal fractures in 124 men and 29 women (mean age – 41.2±11.7 years), talus fractures – in 11 men and 3 women (mean age – 39.7±24.2 years) were analyzed. Closed injuries of the calcaneus occurred in 105 (61.4 %) patients, open – in 66 (38.6 %), with fractures of the talus they were, respectively, 2 (12.5 %) and 12 (75 %). Among all the patients, conservative treatment was used in 107 (57.23 %) cases (plaster cast without reposition – 36, manual reposition – 71); surgical treatment in 80 (42.77 %) – submerged osteosynthesis (18), transosseous (22) and combined (31). Results and discussion. Analysis of unfavorable outcomes of treatment in patients with fractures of bones of posterior foot showed that the vast majority of complications occurred at different stages of medical care as a result of medical errors of medical-organizational (8.6 %), diagnostic (15.4 %), tactical (49.25 %) and technical (26.75 %) nature. Errors detected during the treatment of posterior foot lesions led to the development of early (34.73 %) and late (65.27 %) complications, which in 73.4 % cases were noted in conservative treatment, in operative – in 26.6 %. The survey data also indicated that one patient had several interrelated complications, and among all patients, they exceeded 2.8 times the number of complications arising from surgical treatment in the amount of conservative treatment. The difference in functional outcomes between patients after conservative and surgical treatment differed in mean values, but was not statistically significant (p>0.05). Conclusion. The most important factor in the treatment of this category of patients is the qualification of the doctor, which includes experience, his/her decision in each case and foreseeing the development of possible complications.