Травматичні ушкодження кісткової тканини у дорослих осіб – наслідок мультифакторної взаємодії механічних, запальних та генетично детермінованих
чинників. Дисбаланс осі RANKL / RANK / OPG, гіперекспресія прозапальних цитокінів TNF-α та IL-6,
а також недостатній VEGF-опосередкований ангіогенез спричиняють патологічну резорбцію, затримку
ремоделювання та формування післятравматичних
ускладнень. Попри наявність антирезорбтивних
антитіл, селективних модуляторів естрогенових
рецепторів і тканинно-інженерних підходів, уніфіковані персоналізовані протоколи профілактики
й лікування залишаються недоопрацьованими. Метою
дослідження було систематизувати сучасні клінікоекспериментальні дані щодо ролі генетичних детермінант (TNFSF11, TNFRSF11A/B, VEGFA, TNF, IL6)
у розвитку травматичних ускладнень та процесах
регенерації кісткової тканини з метою виокремлення ефективних і безпечних молекулярних мішеней терапії. Матеріали та методи. Проведено цільовий
наративний огляд літератури (2005–2025 рр.) згідно
з PRISMA-ScR. Пошук здійснено у PubMed, Scopus,
Web of Science, Embase та Google Scholar. До аналізу
включено 65 джерел, що відповідали критеріям релевантності (експериментальні моделі переломів, генетичні асоціативні дослідження, клінічні випробування
антирезорбтивних і проангіогенних засобів; вибірка –
дорослі ≥ 18 р.). Оцінювали дизайн, молекулярні втручання, морфометричні та клінічні кінцеві точки
(щільність кістки, частка запізнілих зрощень, швидкість закриття дефекту). Результати дослідження.
У щурячій моделі остеопоротичних переломів ралоксифен підвищував мінеральну щільність кістки та
експресію OPG у 1,4 рази, водночас знижуючи рівні
RANKL і RANK у 1,3 рази (P < 0,05), що забезпечувало повне рентгенологічне зрощення через 4 тижні.
У кроликів із дефектом щелепної кістки імплантація
композиту PEK-BBC/VEGF сприяла формуванню зрілих трабекул і збільшувала експресію VEGF у 2,8 рази
порівняно з моделлю (P < 0,01) із 75 % закриттям
дефекту на 16-му тижні. Генотипи TNFSF11*G / G
та TNF-308A асоціювалися з удвічі вищим ризиком
сповільненого зрощення, тоді як носії VEGFA-936C
демонстрували прискорений остеогенез. Блокатори
TNF-α (інфліксимаб, адалімумаб) знижували швидкість перипротезної остеолізи на 28 % та частоту
ревізійних операцій у хворих із ревматоїдним артритом (P < 0,05). Висновки. Генетична стратифікація
пацієнтів за поліморфізмами TNFSF11, TNFRSF11A/B,
VEGFA, TNF та IL6 у поєднанні з таргетною антирезорбтивною, протизапальною й проангіогенною терапією дозволяє мінімізувати ризик післятравматичних
ускладнень і оптимізує репаративний остеогенез.
Подальші проспективні, рандомізовані дослідження
необхідні для стандартизації персоналізованих протоколів та оцінки довгострокової безпеки мультикомпонентних підходів.
Traumatic injuries of bone tissue in adults result from a
multifactorial interaction of mechanical, inflammatory,
and genetically determined factors. Imbalance within the
RANKL / RANK / OPG axis, hyper-expression of the proinflammatory cytokines TNF-α and IL-6, and insufficient
VEGF-mediated angiogenesis provoke pathological
resorption, delayed remodelling, and the development of
post-traumatic complications. Although anti-resorptive
antibodies, selective oestrogen-receptor modulators,
and tissue-engineering approaches are available, unified
personalised protocols for prevention and treatment
remain under-developed. The purpose of the study was
to systematise contemporary clinical and experimental
evidence concerning the role of genetic determinants
(TNFSF11, TNFRSF11A/B, VEGFA, TNF, IL6) in the
emergence of traumatic complications and in bone-tissue
regeneration, with the aim of identifying effective and safe
molecular therapeutic targets. Materials and methods. A
targeted narrative review (2005–2025) was conducted in
accordance with PRISMA-ScR. Searches were performed
in PubMed, Scopus, Web of Science, Embase, and Google
Scholar. Sixty-five sources met the inclusion criteria
(fracture models, genetic association studies, clinical
trials of anti-resorptive and pro-angiogenic agents;
adult population ≥ 18 years). Study design, molecular
interventions, and morphometric and clinical end-points
(bone mineral density, incidence of delayed union, rate
of defect closure) were assessed. Research results. In a
rat model of osteoporotic fractures, raloxifene increased
bone mineral density and OPG expression 1.4-fold while
reducing RANKL and RANK levels 1.3-fold (P < 0.05),
achieving complete radiological union after 4 weeks. In
rabbits with mandibular bone defects, implantation of a
PEK-BBC/VEGF composite promoted mature trabecular
formation and elevated VEGF expression 2.8-fold versus
controls (P < 0.01), with 75 % defect closure by week
16. The TNFSF11*G/G and TNF-308A genotypes were
associated with a two-fold higher risk of delayed union,
whereas carriers of VEGFA-936C exhibited accelerated
osteogenesis. TNF-α blockers (infliximab, adalimumab)
reduced the rate of periprosthetic osteolysis by 28 % and the
frequency of revision surgery in patients with rheumatoid
arthritis (P < 0.05). Conclusions. Genetic stratification
of patients according to TNFSF11, TNFRSF11A/B,
VEGFA, TNF, and IL6 polymorphisms, combined with
targeted anti-resorptive, anti-inflammatory, and proangiogenic therapy, minimises the risk of post-traumatic
complications and optimises reparative osteogenesis.
Further prospective randomised studies are required to
standardise personalised protocols and to evaluate the
long-term safety of multi-component approaches.
