Обґрунтування вибору методу дентальної імплантації в умовах атрофії кісткової тканини: огляд сучасних аугментаційних підходів

Abstract

Атрофія кісткової тканини щелеп після втрати зубів, травматичних ушкоджень або хронічних запальних процесів залишається одним із основних проблем дентальної імплантації. Недостатній об’єм альвеолярного гребеня обмежує розміщення імпланта в протетично правильному положенні, збільшує ризик ранніх ускладнень та знижує передбачуваність довгострокових функціональних результатів. Метою статті є обґрунтування вибору методу дентальної імплантації в умовах атрофії кісткової тканини шляхом аналізу сучасних технологій аугментації, типів трансплантатів, бар’єрних систем та факторів, що визначають стабільність регенерованої кістки. Матеріали та методи. Проведено огляд сучасних наукових джерел, присвячених керованій кістковій регенерації, збереженню альвеолярного гребеня, горизонтальній і вертикальній аугментації, синус-аугментації, CAD/CAM-титановим сіткам, 3D-друкованим каркасам, аутогенним, алогенним, ксеногенним і синтетичним графтам. Основну увагу приділено дослідженням, у яких наведено кількісні показники приросту кістки, частоту експозиції бар’єрів, гістоморфометричні характеристики регенерату та клінічну стабільність імплантатів. Результати. Встановлено, що жодна з наявних методик не забезпечує універсального результату для всіх типів атрофічних дефектів. Збереження альвеолярного гребеня зменшує післяекстракційну резорбцію, але не гарантує відсутності вторинної аугментації. Горизонтальна аугментація та ridge split демонструють високу виживаність імплантатів за умови правильного відбору пацієнтів, однак мають анатомічні й технічні обмеження. Вертикальна спрямована регенерація кістки забезпечує клінічно значущий приріст кістки, але залишається пов’язаною з ризиком експозиції бар’єрів та залежністю від стану м’яких тканин. Цифрові технології підвищують точність адаптації каркасів і контроль геометрії регенерату, проте не усувають біологічні чинники ризику. Висновки. Обґрунтування методу імплантації при атрофії кісткової тканини повинно базуватися на морфології дефекту, стані м’яких тканин, біологічному потенціалі графта, типі бар’єрної системи та очікуваній довгостроковій стабільності регенерату.

Jaw bone atrophy after tooth loss, traumatic injury or chronic inflammatory disease remains a major limitation for dental implantation. Insufficient volume of the alveolar ridge restricts implant placement in a prosthetically correct position, increases the risk of early complications and reduces the predictability of long-term functional outcomes. The aim of this article is to substantiate the selection of a dental implantation method under conditions of bone tissue atrophy by analysing current augmentation technologies, graft types, barrier systems and factors that determine the stability of regenerated bone. Materials and methods. A literature review was performed with a focus on guided bone regeneration, alveolar ridge preservation, horizontal and vertical ridge augmentation, sinus floor augmentation, CAD/CAM titanium meshes, threedimensional printed scaffolds, and autogenous, allogeneic, xenogeneic and synthetic grafting materials. Priority was given to studies reporting quantitative bone gain, barrier exposure rates, histomorphometric parameters of regenerated tissue and clinical implant stability. Results. The available evidence indicates that no single augmentation method provides a universal solution for all types of atrophic defects. Alveolar ridge preservation reduces post-extraction resorption but does not eliminate the need for secondary augmentation in a considerable proportion of cases. Horizontal augmentation and ridge split techniques demonstrate high implant survival when patient selection is appropriate, although they remain limited by anatomical conditions and technical sensitivity. Vertical guided bone regeneration provides clinically significant bone gain, but it is associated with barrier exposure and depends strongly on soft-tissue quality and tension-free wound closure. Digital technologies improve the accuracy of scaffold adaptation and the control of regenerative geometry; however, they do not fully resolve the biological risks related to vascularization, mucosal thickness and wound healing. Conclusions. The choice of dental implantation strategy in patients with bone atrophy should be based on defect morphology, soft-tissue condition, graft biological potential, barrier system design and expected long-term stability of the regenerated volume. A personalized decision-making model is required to increase predictability and reduce complications.