This article considers the psychosomatic paradigm an integration framework in psychological counselling and psychotherapy.
Based on psychoanalytic legacies, the model developed into a multidimensional theory that respects the convergence of biological,
psychological, social, and ecological systems. This is a transformation of the reductionist towards systemic and meaning-driven
practices in the clinic. Central concepts by Franz Alexander, George Engel, and the Chicago School are revisited, demonstrating
the progression of developments in the transition from the initial psychodynamic formulations to Engel’s biopsychosocial
model. Concepts of alexithymia and allostatic load further refine the specifications of the effects of emotional processing and chronic
stress on somatic health. The Pesseschkian’ psychosomatic curve, developed by Arno Remmers, accounts for the progression of
symptoms from the disruption of affect to the development of symptoms at the vegetative and organic levels. This diagnostic and
therapy-providing model invites clinicians to examine symptom stories in metaphor and embodiment. Recent research underscores
the role of epistemic trust and mentalisation in treatment outcomes. Efficiently developed, these capacities promote emotional control,
insight into the patient, and treatment adherence. Therapeutic response at the beginning of therapy, dictated by the patient’s beliefs, also foretokens the improvement in the longer term. Strategies applied include Well-Being Therapy, somatically oriented techniques, and clinometric measures like the Diagnostic Criteria of Psychosomatic Research. They facilitate differential, holistically oriented treatment and the contextualisation of symptoms. Its significance in the public health and lifestyle medical sectors is in recognising disease and therapy’s structural and social determinants. Ultimately, the paradigm is a humane, collaborative, and person-oriented approach to care.
У статті розглядається психосоматична
парадигма як інтегративна модель у психологічному консультуванні та психотерапії. Витоки цієї моделі лежать у психоаналітичній традиції, однак із часом вона
трансформувалась у багатовимірний підхід,
що враховує взаємодію біологічних, психологічних, соціальних та екологічних чинників. Такий зсув від редукціонізму до системного та смислового бачення є ключовим
для сучасної клінічної практики. У центрі
уваги – праці Франца Александера, Джорджа Енгеля та Чиказької школи, які заклали
основу для розуміння несвідомих процесів у
соматичній симптоматиці. Подальші концепції, як-от алекситимія та алостатичне
навантаження, розширили психосоматичне
бачення шляхом включення емоційної регуляції та хронічного стресу. Концепція «психосоматичної дуги», що заснована на ідеях
Н. Песешкяна та описана Арно Реммерсом
пояснює розвиток симптомів від емоційного
розладу до вегетативних та органічних
порушень. Ця модель слугує як діагностичним, так і терапевтичним орієнтиром, спонукаючи до роботи з символічним змістом
симптомів. Дослідження підтверджують
важливість епістемічної довіри та менталізації як чинників терапевтичних змін. Їх розвиток пов’язаний зі зменшенням дистресу
та покращенням адаптації. Ранній терапевтичний ефект також виявляється прогностично значущим і залежить від уявлень
пацієнта про хворобу. Серед клінічних стратегій – Терапія Благополуччя, тілесно-орієнтовані методи, макро- і мікроаналіз симптомів, а також клініметричні інструменти.
Вони забезпечують персоналізований і цілісний підхід. Психосоматична парадигма виходить за межі медицини, охоплюючи публічне
здоров’я та соціальні детермінанти, пропонуючи гуманний, міждисциплінарний вектор
розвитку психотерапевтичної допомоги.
