Abstract:
У cyчасномy гуманітарному дискурсі, де перетинаються психологія,
соціальна філософія та лінгвістика, резильєнтність усе частіше постає не як
описова характеристика стресостійкості індивіда, а як категорія буття в умовах
нестабільності. Для філолога цей термін (лат. resilio — «відскакувати»,
«відпружинювати») дає містку метафору: йдеться про динамічну пружність не
лише психіки, а й мовної картини світу. Заслуговує на увагу, що латинське
дієслово містить у собі префікс re-, що означає зворотний рух, тa saltus -
стрибати; це не просто пасивне згинання, а активне повернення. У мові такий
«зворотний стрибок» відбувається щоразу, коли система долає ентропію завдяки
власним внутрішнім закономірностям.
Під час глобальних криз, руйнування соціальних зв'язків, воєнних реалій
резильєнтність виявляється як здатність особистості зберігати семантичну
цілісність - не дозволяти зовнішньому хаосу знищити внутрішню логіку
життєвого наративу. Для викладача вищої школи це питання особливо гостре:
він має підтримувати не тільки власну стійкість, а й формувати смислове
середовище для студентів. Викладацька практика в умовах тривалого стресу
виявляє, що традиційна передача готових знань поступається місцем спільному
продукуванню сенсів, де викладач виступає не стільки джерелом інформації,
скільки організатором мовленнєвих практик, які повертають студентам відчуття
керованості реальністю.
