У статті представлено системний аналіз психофізіологічних
маркерів стресостійкості та їх нейроанатомічних детермінант, а також окреслено
їх значення для прогнозування збереження психічного й соматичного здоров’я в
умовах тривалого стресового навантаження. Узагальнено сучасні наукові дані
щодо функціонування нейронних структур, механізмів вегетативної регуляції,
гормональних реакцій і біофізіологічних показників, які розглядаються як
потенційні індикатори адаптаційного потенціалу організму. Стресостійкість
розглядається як результат скоординованої взаємодії префронтальної кори,
лімбічних структур і нейроендокринних механізмів, що забезпечують баланс між
емоційною реактивністю та когнітивним контролем. Показано, що порушення
цього балансу при тривалому стресі сприяє домінуванню автоматизованих
захисних реакцій і підвищує ризик розвитку психосоматичних та афективних
розладів. Узагальнення даних щодо функціонального стану центральної нервової
системи, автономної регуляції та гормональної реактивності дозволяє розглядати
стресостійкість як біологічно детермінований і водночас пластичний феномен,
що має прогностичне значення для оцінювання адаптаційних можливостей
організму.
Такий підхід відкриває перспективи для ранньої ідентифікації осіб із
підвищеним ризиком негативних наслідків хронічного стресу та розробки
комплексних програм профілактики і психокорекції, спрямованих на збереження
психічного і соматичного здоров’я. Прогностичне значення показників хронічного стресу полягає у можливості раннього виявлення ризиків психофізіологічних та психосоматичних порушень, оцінки адаптаційного потенціалу
особистості та прогнозування ефективності профілактичних і корекційних
втручань.
This article presents a systematic analysis of psychophysiological markers of stress resilience and their neuroanatomical determinants, outlining their significance for predicting the preservation of mental and somatic health under conditions of prolonged stress exposure. Contemporary scientific evidence concerning the functioning of neural structures, mechanisms of autonomic regulation, hormonal responses, and biophysiological indicators is synthesized, as these parameters are considered potential indicators of the organism’s adaptive capacity. Stress resilience is
conceptualized as the result of coordinated interactions between the prefrontal cortex, limbic structures, and neuroendocrine mechanisms that maintain a balance between emotional reactivity and cognitive control. It is demonstrated that disruption of this balance under chronic stress promotes the predominance of automated defensive responses and increases the risk of developing psychosomatic and affective disorders.
The integration of data on the functional state of the central nervous system, autonomic regulation, and hormonal reactivity allows stress resilience to be viewed as a biologically determined yet plastic phenomenon with significant prognostic value for assessing adaptive capacities.
This approach opens perspectives for the early identification of individuals at increased risk of adverse consequences of chronic stress and for the development of comprehensive preventive and psychocorrective programs aimed at preserving mental and somatic health. The prognostic value of chronic stress indicators lies in their potential for early detection of risks of psychophysiological and psychosomatic disturbances, evaluation
of individual adaptive potential, and prediction of the effectiveness of preventive and corrective interventions.
