Предметом невирішених питань удосконалення остеосинтезу позасуглобових переломів дистального відділу плечової
кістки є пошук спрощеної методики біологічної фіксації, що
передбачає за малої травматичності забезпечення стабілізації відламків кісток і рухів у ліктьовому суглобі в ранньому
післяопераційному періоді. Мета. Провести порівняльний
аналіз залежності величини зміщення фрагментів у дистальному відділі плечової кістки за умов позасуглобових
переломів, стабілізованих за допомогою накісткового та черезкісткового остеосинтезу. Методи. Проведено стендове
біомеханічне дослідження стану моделі дистального відділу
плечової кістки. Моделювали черезкістковий остеосинтез
із використанням авторського апарата зовнішньої фіксації (АЗФ). Для порівняння вибрали накістковий остеосинтез
Y-подібною пластиною. Моделі плечової кістки навантажували з інтервалом і ступінчастим збільшенням навантаження на стиск по осі, згинання в площині, що проходить
паралельно, а також перпендикулярно фіксувальним елементам пластини й АЗФ. Величину навантаження поступово
збільшували від 0 до 250 Н із кроком 50 Н. Фіксували величину сил, за яких унаслідок дії різних навантажень з’являлося
зміщення на рівні перелому. Результати. Аналіз експериментальних досліджень показав, що стрижневий апарат
і пластина забезпечують однакову стабільність фіксації
відламків плечової кістки за умов осьового навантаження
на стиск (р > 0,05). Під впливом згинальних навантажень понад 100 Н у площині, паралельній фіксувальним елементам,
незначну перевагу (10 %) має пластина. Суттєво кращий результат (р < 0,01) отримано в разі застосування зовнішнього
пристрою під дією згинальних навантажень у площині, перпендикулярній фіксувальним елементам. Висновки. У випадку
переломів дистального відділу плечової кістки черезкістковий остеосинтез запропонованим стрижневим апаратом
зовнішньої фіксації забезпечує стабільність відламків за
всіх варіантів навантаження. Він є досить надійним і може
бути рекомендованим до використання в клінічній практиці.
Unresolved issue is improving of the osteosynthesis of extraarticular fractures of the distal humerus. Search for a simplified
method of biological fixation, which assumes, with low trauma, to ensure the stable fixation of fragments and movements
in the elbow joint in the early postoperative period. Objective.
To carry out a comparative analysis of the bone fragments displacement of the distal humerus in extra-articular fractures,
stabilized by extraosseous and transosseous osteosynthesis.
Methods. Biomechanical study of the distal humerus model was
made. Transosseous osteosynthesis was modeled using the author’s external fixation apparatus (EFA). For comparison, we
chose an osteosynthesis with a Y-shaped plate. The humeral
models were loaded with an interval and a stepwise increased
in the load for compression along the axis, flexion in a parallel
plane, as well as perpendicular to the fixing elements of the plate
and EFA. The magnitude of the load gradually increased from
0 to 250 N with a step of 50 N. The magnitude of the forces
at which, due to the action of various loads, a displacement at
the level of the fracture appeared. Results. The analysis of experimental studies showed that the rod apparatus and the plate
provide the same stability of fixation of the fragments of the humerus under conditions of axial compression load (p > 0.05).
Under the influence of bending loads of more than 100 N in
a plane parallel to the fixing elements, the plate had a slight
advantage (10 %). A significantly better result (p < 0.01) was
obtained when an external device was used under the action
of bending loads in a plane perpendicular to the fixing elements.
Conclusions. In the case of fractures of the distal humerus,
the transosseous osteosynthesis using the proposed external
fixation rod device ensures the stability of the fragments under
all loading options. It is quite reliable and can be recommended
for use in clinical practice. Key words. Distal humerus, transosseous osteosynthesis, external osteosynthesis, full-scale biomechanical studies.
